Odgovoriš mi še danes, z dotikom toplih črk,
prebirajoč jih v temi, napačno uporabljajoč soglasnike in samoglasnike,
kot strojepiska v stari varšavski pisarni.
Težko satje pisave
ima patino tistega zlata, iz katerega žubori jezik.
Piši, samo ne se ustavit,
zapolni to belo praznino, naredi nemo črno stezo.
Nihče se ne vrne po dolgem nočnem tavanju,
ter od vseh pozabljeni polži bodo umirali v mokri travi.
V belem snegu, kot zavita v prtičke, leži osrednja Evropa.
Vedno sem verjel v leno cigansko plastičnost,
ker nima vsak sreče z obrabljenim kovancem szelągom.
Če bi pogledala njihove potne liste,
ki dišijo po gorčici in žafranu,
če bi slišala njihove razmajane klavirske harmonike,
ki zaudarjajo po usnju in arabskih začimbah –
ki pravijo, da kadar nekam greš – ni pomembno kam –,
se samo oddaljuješ in nikoli več ne boš bliže, kot si sedaj;
ko obmolknejo stari gramofoni
iz njih priteče olje
kot paradižnikova mezga iz preluknjanih jušnih
konzerv.
Ne za temi vrati, ne v zažganih od sonca mestih
vsako jutro poka utrujeno srce naše epohe.
Čas tudi dejansko mineva, toda mineva tako blizu, da ti,
ko se ozreš, že dodobra ločiš njegova otežena vlakna
ter šepetaje ponavljaš uslišane njegove stavke,
kot da si želiš, da bi kasneje, nekoč, prepoznali tvoj glas in nato tudi povedali –
tako je nastajala epoha,
tako je obračala – težko, kot naloženo z bombami vozilo,
puščala za sabo ugasnjene planete in preobremenjene telefonske centrale,
podila z jezer divje race,
ki so poletele narazen ter preglasile
delavce,
boga,
ladje.
Pri izbiri smeri šolanja bi lahko poleg drugih stvari
tudi izvedela –
res je, kultura na začetku stoletja
se kot nabrekle žile dobro vidi na tvoji počasni roki,
je navzoča v valovih tvojih močnih las,
ki jih po mili volji kuštra veter,
ki plapolajo nad prsti
kot potoki tople vode nad umivalnikom,
kot keramične barvaste koralde nad skodelicami in pepelniki,
kot dolgo jesensko nebo
nad koruzno njivo.
Iz ukrajinščine prevedla Natalija Glažar Berčič.
Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер,
перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними,
як друкарка в старій варшавській конторі.
Важкі стільники письма
вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова.
Пиши, лише не спиняйся,
продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп.
Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань,
і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві.
В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа.
Я завжди вірив лінивій циганській пластичності,
бо не кожному випадає цей затяганий шеляг.
Якби ти подивилася в їхні паспорти,
що пахнуть гірчицею і шафраном,
якби ти почула їхні розбиті акордеони,
що відгонять шкірою і арабськими спеціями -
вони говорять, що коли ти їдеш - куди б ти не їхала -
ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є;
коли мовкне спів старих грамофонів,
з них витікає мастило,
наче томат із пробитих бляшанок
з-під супу.
Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах
розривається кожного ранку натруджене серце епохи.
Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти,
придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна,
і повторюєш пошепки почуті від нього речення,
наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос, можна було сказати -
так поставала епоха,
так вона розверталась - важко, як бомбовоз,
залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори,
розганяючи з плавнів диких качок,
які, розлітаючись, перекрикують
вантажників,
бога,
баржі.
Вибираючи курс навчання, поміж інших речей
ти би мала дізнатись -
насправді культура початку століття
вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці,
закорінилась в зламах твого цупкого волосся,
перехопленого недбало на вітрі,
розвіяного над пальцями,
ніби струмені теплої води над рукомийником,
ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями,
ніби довге осіннє небо
над кукурудзяним полем.
